Герб секеїв
| Герб секеїв | |
|---|---|
 | |
| Версії | |
 Варіант герба секеїв середньовічного дизайну | |
 Герб секеїв 1495 р. | |
| Деталі | |
| Носій | секеї |
| Затверджений | 2003 |
Герб Секеїв (угор. Székely címer ; рум. Stemă secuilor ) — герб, яким користується угорська громада секеїв Румунії. Це синій герб із золотою восьмиконечною «сонячною зіркою» та срібним півмісяцем, обидва сприймаються як давні символи секеїв. Національна рада секеїв затвердила розроблений Адамом Коньєю герб у 2004 році і відтоді він є символом для народу секеїв.
Стверджується, що символи герба є традиційними символами секеїв. Півмісяць і сонце використовуються принаймні з XV століття в Трансильванії. Однак використання "сонячної зірки", як її визначив Коня, є суперечливим, оскільки вона не відповідає геральдичним правилам.
Герб секеїв був розроблений Адамом Конею та офіційно прийнятий у 2004 році. Складається з блакитного фону з восьмиконечною зіркою та півмісяцем. За словами Коні, восьмиконечна "сонячна зірка" символізує вісім історичних місць секеїв (Бардок-Міклошваршек, Чекшек, Гієршешек, Кезішек, Марошек, Орбайшек, Сепсішек та Удвархелішек).[1][2]
Півмісяць і сонце вже в XVІ столітті вважалися символами секеїв. Насправді, в 1580 році вони з'явилися як складові герба Князівства Трансильванія, а Трансильванський сейм прийняв їх як офіційні символи секеїв в 1659 році. Згодом півмісяць і сонце почали з'являтися на прапорах та гербах поселень секеїв.[2]
Експерти критикували, що сонце, представлене на гербі і прапорі секеїв, не відповідає геральдичним правилам, не є геральдичним сонцем, а насправді навіть не зіркою, а скоріше нагадує візерунки тканини секеїв.[3][4]
Одним із перших символів секеїв є герб XV століття, що має руку в обладунках, що тримає меч на червоному тлі; меч пронизує золоту корону, серце та голову ведмедя, причому по обидва боки від останнього є зростаючий місяць та шестикутна зірка. Це, можливо, вплинуло на інші військові прапори секеїв того часу, популяризуючи також ці кольори та символи.[2]
Однак, нібито, сучасний герб із сонцем та півмісяцем був переданий секеям імператором Священної Римської імперії Сигізмундом у 1437 році як винагорода за їх відданість та військову звитягу.[2]
У розпал Другої світової війни, після повторного поділу регіону, Північна Трансильванія була ненадовго повернута Угорщині. На всіх приєднаних територіях було встановлено новий набір пам’ятників із зображенням орла разом із середнім гербом Угорщини.[5] У цей проміжок часу Бела Телекі та інші місцеві інтелектуали створили регіоналістську і корпоративістську групу під назвою Трансильванська партія; він не використовував регіональний прапор та герб, але як логотип мав зображення Святого Ладислава.[6]
У 2003 році була створена Національна рада секеїв. Вона прийняла герб і прапор секеїв Коні на основі старих гербів секеїв як свої власні символи.[1][2]
Оскільки ця рада є головним захисником руху за автономію секеїв, незабаром ці символи стали вираженнями згуртованості, співпраці та самоідентичності секеїв. Поки популярність герба почала поступово зростати, преса та люди стали називати його "гербом секеїв". 5 вересня 2009 року організація секеїв оголосила символами герб і прапор Секейської землі.[1]
- ↑ а б в Izsák, Balázs (30 квітня 2010). A székely jelképekről hitelesen – Kónya Ádám emlékére. Krónika (угор.). Архів оригіналу за 15 листопада 2020. Процитовано 9 лютого 2021.
- ↑ а б в г д Kertész, Melinda (22 лютого 2013). Mi is az a székely zászló?. Transindex (угор.). Архів оригіналу за 16 січня 2021. Процитовано 9 лютого 2021.
- ↑ Székely jelképek? - I. rész. Krónika (угор.). 2 квітня 2010. Архів оригіналу за 15 листопада 2020. Процитовано 9 лютого 2021.
- ↑ Makkay, József (25 серпня 2017). A székely zászlóról szakértői szemmel. Erdélyi Napló (угор.). Архів оригіналу за 15 листопада 2020. Процитовано 9 лютого 2021.
- ↑ Forró, pp. 327–329
- ↑ Gábor Egry, "Minority Elite, Continuity, and Identity Politics in Northern Transylvania: The Case of the Transylvanian Party", in Victor Karady, Borbála Zsuzsanna Török (eds.), Cultural Dimensions of Elite Formation in Transylvania (1770–1950), pp. 186–215. Cluj-Napoca: Ethnocultural Diversity Resource Center, 2008. ISBN 978-973-86239-6-5